У цивільному житті Михайло Ковалів – співвласник фермерського господарства, депутат Самбірської районної ради від ВО «Свобода». Ще у 2014-2015 роках націоналіст пройшов Луганськ, Лутугине, Сабівку. \Уже після початку повномасштабного вторгнення - Сіверодонецьк та Бахмут. Михайло - один з тих, хто прикривав відхід наших сил із Сіверодонецька. На війні втратив брата - Володимир Ковалів загинув внаслідок авіаудару.

Зараз Михайло після важкого поранення повернувся в стрій з новими військовими обов'язками, про що розповідає нашій журналістці Олені Борзик.

- Михайле, у попередньому інтерв’ю, яке ми записували у березні минулого року, Ви мріяли взяти участь в українському наступі. Вірите, що цей наступ буде? Якщо так, то коли?

- Передбачити, коли саме буде український контрнаступ, про який я колись згадував, важко, адже не від нас, простих солдатів, це залежить. Найперше, на мою думку, варто провести тотальну підготовку українського війська, бо, на жаль, у нас із цим певні проблеми.

Звичайно, мріємо повторити шлях Сагайдачного, який 1619 року дійшов до стін москви. Тут важливо, щоб не було ніяких домовленостей з росіянами. По-перше, жодних домовленостей москва ніколи не дотримувалася, по-друге, будь-які нібито «мирні», а насправді кабальні угоди, стануть каменем, кинутим у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за нашу свободу. Кожен метр землі для нас, українців, дуже дорогий. Чи він ще квітучий, чи спалений російською ордою до тла.

- Коли крайній раз ми з Вами спілкувалися, Ви були на Бахмутському. Де відтоді пролягли Ваші військові стежки? Де Ви зараз?

- На даний час перебуваю на Сумщині. Після того, як був поранений, - після серйозного перелому ноги, мене з 24 бригади штурмовиків перевели в територіальну оборону 101 бригади Закарпатської області. Зараз я водій-механік евакуаційного транспорту гусянки. Працюю і як медик, і як водій евакуаційного транспорту. Адже пройшовши реабілітацію, я вирішив закінчити іноземні медичні курси, які були організовані за міжнародними стандартами SMS, отримав сертифікат як бойовий медик.

Наш напрямок особливо потребує медиків, адже яке б військо тут не стояло, кожного Божого дня є загроза. Проте є загроза як і для нас, так і для моск@лів, які до нас сунуть.

… Найважчим напрямком за весь період моєї служби, напевно, був напрямок Попасне-Золоте на Луганщині на самому початку повномасштабного вторгнення. Перші дні, коли ми не мали нормального злагодження, мало знали про ворога, мало знали командирів. Було нерозуміння між тими нашими військовими, які вже були на позиціях, і новими, які на ті позиції прийшли. Втриматись, ще не зорієнтувавшись в ситуації, було дуже важко.

- Яка, на Вашу думку, у нас зараз основна проблема?

- Найбільша проблема – це те, що в нас недостатній ресурс мобілізації, який можна було суттєво збільшити за три роки, а особливо за 10 років з 2014 року, за початку наступу росії на Україну. І, на жаль, ще відтоді і досі у нас дуже мало справжніх спеціалістів у тій сфері. Ми всі тільки починаємо навчатися. За три роки повномасштабної війни ми надто мало підготували кадрів, які могли б очолювати підрозділи та суттєво змінювати ситуацію. В нас що з солдатськими, що офіцерськими кадрами є проблема. І найперше - це відсутність мотивації самого бійця. Впливає те, що немає нормального злагодження між командуванням та особовим складом.

Можу додати, що, наприклад, у батальйону «Карпатська Січ», який ще в 22-му році стояв поряд з моєю бригадою, варто повчитися дуже хорошого злагодження – ці хлопці довго тримали фронт. А зараз вони на напрямку Часів Яр, досі тримають фронт, не допускаючи суттєвих відходів.

- Як, за Вашими спостереженнями, змінюється ця війна? Як ставитеся до розмов про близьку перемогу?

- За ці три роки можна відстежити суттєві зміни на фронтах. Наприклад, ворог нині забезпечує своїх станціями РЕБ набагато краще, ніж ми. Використання дронів у них також суттєво переважає наше – вони вже застосовують дрони на скловолокні. На жаль, ми не прийшли до того швидше за них.

У нас є дрони переважно завдяки зусиллям волонтерів. Владі, як ми то часто бачимо, нерідко важливіші бруківка та асфальт, ніж перемоги. Нехтуємо військовими, тому і маємо що маємо.

Питання про швидку перемогу, на мою думку, зараз навіть не постає, адже здобути її можна лише у тому випадку, коли вся Україна, кожен громадянин стане на захист рідної землі. І коли кожен допоможе тим, чим має можливість. Тільки тоді можемо думати про швидку перемогу. Проте наразі, схоже, ми маємо лише велике бажання не воювати, велике бажання поступитися територіями, аби тільки закінчити війну…

- Бачила, що Ви скупалися в ополонці на Ворохреща. Часто таке практикуєте? Здоров’я не підводить?

- Започаткував для себе таку традицію ще 2001 року, і тепер на кожне Водохреща при можливості окунаюся. А якщо немає можливості сходити на річку, то навіть просто обливаюся водою з криниці. Але цього року в мене була можливість скупатися на озері Скоропадського, де, за легендами, Полуботко колись золото сховав. Зі здоров'ям тільки питання штифта в нозі, який вже скоро час виймати. Все інше менше більше…

- Як зараз Ваше фермерське господарство?

- За ним наглядає мій кум та побратим, який змушений був піти з війська за станом здоров'я. На жаль, наше законодавство виписано так, що домогтися допомоги від держави досить складно.

- А як депутатська робота?

- На даний час я депутат Самбірської районної ради, але часу на виконання обов’язків, правду кажучи, бракує. У зв'язку зі службою можливості їздити на сесії не маю, тому працюю переважно онлайн, переглядаю результати голосування. Дивлюся, як голосували і за що.

- Що Вам додає сил?

- Моя сім’я, яка дуже багато робить для своєї країни. Он нещодавно моя донечка прийняла присягу як військовослужбовиця. Мама дружини, швагро, моя дружина, які всі з Харківщини, нині багато часу присвячують волонтерству.

Взагалі ми долучаємося до захисту країни кожен як може. А наостанок можу сказати тільки одне: москва паде, і зараз все потрібно покласти на вівтар Перемоги.