Ми домовлялися про зустріч у Самборі в будинку знаного підприємця Миколи Кічурки, куди з Києва переїхала його дочка Ніка з чоловіком Геннадієм Сухарніковим – сержантом окремого загону спеціального призначення батальйону «Азов» Національної гвардії України. Його під час обміну звільнили з російського полону.
Він не поручкався через загіпсовану руку:
– Недавно переніс операцію… Один палець вирівнювали, другий трохи вкоротили… Та це не найгірше. З оком, лицем треба буде навести лад, повитягувати з тіла осколки. З ворожим залізом не бажаю жити.
Говорили не про екранну війну, а реальність бійця полку «Азов». У голосі Геннадія Сухарнікова не чув нарікання на долю у молодому віці через рашистську агресію. Навпаки – у кожному слові бриніла гордість за себе, побратимів:
– Азовець – це вірність клятві, обов’язку перед Україною, наказу боротись до останнього подиху, – без нотки самопохвали сказав Геннадій Сухарніков. – Ми усвідомлювали, з яким окупантом маємо справу, звідки і чому він приперся на нашу землю.
…Вони народилися і проживали далеко одне від одного. Геннадій – у Києві, а Ніка у Самборі. Їхні дороги, можливо, ніколи б не перетнулися, якби не Інтернет. Він на той час, маючи мирну професію кінооператора, добровільно вступив до лав легендарного «Азову». Щоб потрапити до нього, довелося пройти серйозний відбір, оскільки до полку приймали далеко не кожного хлопця – мусив відповідати певним фізичним стандартам та моральним якостям.
З бойовими побратимами «Азову» Геннадій проходив вишкіл на Львівщині. Тут й застало сумнозвісне 24 лютого 2022 року. Його підрозділу належало негайно повернутися до Маріуполя. Транспорту хлопці не мали. Їх виручив Микола Васильович Кічурка – виділив мікроавтобус, а на дорогу закупив деяке харчування. Він додав:
– Перед виїздом я Геннадію подарував освячений образок св. Миколая, прапор і маленьке синьо-жовте сердечко.
Невдовзі до красивого українського Маріуполя поїхала Ніка. Там молодята побралися, винаймали тимчасове житло..
Полум’я війни розгорялося, мов пожежа на рвучкому вітрі. Маріуполь для рашистів ставав неприступною фортецею. Ворог його постійно бомбив авіацією, ствольною зброєю, мінометами. Полк «Азов», інші підрозділи ЗСУ героїчно тримали оборону міста. Потім запеклі бої точилися на великому за площею підприємстві «Азовсталь». Окупанти по ньому гатили всім смертоносним залізяччям, яке мали. Від вибухів не витримував метал, бетон…
Однак «Азов» тижнями, місяцями давав ворогу відсіч. Їх орки назвали сталевими, як у 2015 році кіборгами захисників Донецького летовища. Вся Україна захоплювалася його військовою стійкістю, незламністю. У справжньому земному пеклі серед руїн, убитих, стогону важкопоранених, скудних харчах пробули майже три місяці. Вороже кільце, на жаль, стискалося. Бійці залишалися без підмоги, а найгірше – боєприпасів. Час нестримно скорочував їм відрізок волі.
– Доходило до того, – сказав Геннадій Сухарніков, – що живі мислили тижнями, днями, а потім надія зменшувалася до години, Однак версію про складання зброї, полон захисники «Азовсталі» не розглядали доти, поки не надійшов відповідний наказ на горизонт. На той критичний момент це був єдиний виправданий крок заради збереження життя сотень бійців, а надалі їх можна буде обміняти на ворогів.
З 18 травня 2022 року розпочалася історія полону бійців «Азову». Де вони, що окупанти з ними роблять – ніхто не відав тиждень, місяці, вже й пів року збігало…Пригадую, після недільного Богослужіння в соборі Покрова Пресвятої Богородиці з Миколою Кічуркою розмовляли про війну, героїзм оборонців Маріуполя, «Азовсталі», обміни українських полонених… Але він лише зітхав:
– У новому списку обміняних зятя нема…
Майже рік Микола Кічурка, його дочка Ніка прожили у гнітючому чеканні та важких роздумах: чи живий, де сидить... До всього додався нелюдський теракт у колонії Оленівки… Серед українських військових полонених є великі жертви. Гадюкою підповзла страшно думка: Геннадій там, принаймні міг бути там – зв’язку не мали.
Знайомим чудом вдалося повідомити Ніку, що в списку загиблих у застінках Оленівки Геннадій не числиться. Раз так, залишалася мізерна надія – живий. Очевидно, в іншій тюрмі Донеччини. Треба його та побратимів рятувати. Долучилася до громадського руху «Жінки із сталі», брала участь в різних акціях, вимагаючи швидшого звільнення чоловіків з полону. По допомогу, захист і обмін зверталися до Ердогана, Папи Римського. Тривогу душі утихомирювала віршами. Писати їх почала з десяти років. В них виливала свої чисті почуття, поетичним словом стверджувала що Геннадій її найбільша слабкість і найбільша сила. Її енергія кохання проривалася крізь простір, тюремні стіни.
Геннадій відчував і здогадувався, що це за ніжне тепло зігріває його, кріпить зранене і виснажене тіло… Він у неволі зобов’язаний вижити, попри все. Відтручував від себе гіркоту, не вірив тюремній охороні, яка злорадно потішалася, мовляв, довоювалися – Київ захоплений, ви нікому не потрібні, за вас забули, обміну не буде, бо під нього азовці не підпадають, а долар в Україні вже по сто гривень.
Попри повну ізоляцію від зовнішнього світу Геннадій не сумнівався, що Україна своїх воїнів на поталу не кине, Мати з нетерпінням сина жде, Ніка також, вже й поетична збірка «Я твоїша» готова. У віршах розкрила силу духу кохання української жінки, описала мужність воїнів, їхню любов до Батьківщини.
У довгому тунелі тюремного життя зблиснув вогник надії.
Через вісім місяців, черговий раз зустрівшись з Миколою Кічуркою, він випередив мене, здогадавшись, про що неодмінно запитаю:
– Є… На той раз і зятя обміняли. Він зараз у Києві на лікуванні.
При розмові Геннадій не заглядав у далечінь:
– Плани мої прості, земні – лікування, реабілітація, будівництво сім’ї…Вірю, ЗСУ повернуть Україні і Крим, і Донбас. Інакше бути не може.
Мізерна пауза. Він додав:
– Я не герой…, – тихо мовив. – Кожний герой той, хто ще в полоні, зараз на фронті. Там їх багато. Патріотами також є волонтери, як, приміром, Микола Васильович Кічурка. Пожертвував бусом на поїздку до Маріуполя (за це командування «Азову» нещодавно його нагородило грамотою)… Війна нас змінила, відкрила очі на такі речі, цінності, які до путінської агресії були звичними, ніби буденними. Ми побачили, поруч з яким сусідом живемо, хто у світі вірний друг українців. Час, історія також добрі вчителі.
…Я не відмовив собі у бажанні сфотографувати Геннадія та Ніку на місточку, який мені нагадував веселку після дощу, яка єднає синє небо із землею, а тут їхнє непросте минуле і щасливе майбутнє.
Маленький епізод великої новітньої правди.
Прощалися якимись зрідненими. Подумалося, що будь-який складний шлях здолає сильний. Такими в моїх очах постали Ніка та Геннадій: вона із збіркою «Я твоїша», а він –складним життям бійця «Азову». Обоє творці нашої історії.
Фото: Миколи Сенейка
Микола СЕНЕЙКО, Leopolis.news