Самбірчанинам Олегу Івановичу Домчаку та його сину Артуру довелося цивільну професію поміняти на військову. Обидва давно боронять Україну. Бо на її незалежність 24 лютого 2022 року зазіхнула жорстока орда кремлівського бункерного тирана. Кожний збагнув, що за волю від московщини, як і в минулому, народу доведеться нести важкий хрест.
Для мільйонів, у тому числі батька і сина Домчаків, вигук «Слава Україні!» стали не просто словами, а синівським обов’язком, щирою материнською молитвою, батьківським наказом, Шевченковим наказом: «Борітеся – поборете, вам Бог допомагає…»
Посудіть самі. З першого дня великої російської навали Олег Іванович, будучи заступником голови Новокалинівської міської ради, у числі перших добровільно вступив у ряди батальйону Самбірської територіальної оборони. Усвідомлював, на який крок зважився. Мав усі підстави не йти на війну – все-таки багатодітний батько, за плечима давно не молодість. Зрештою, якщо чисто по-людськи, то міг скористатися власним авторитетом, набутим на відповідальних районних посадах, за час роботи в Львівській обласній раді, колом впливових знайомих. І за сина Артура, можливо, також замовив би слово.
Та винив не так. У мить смертельної загрози Україні, поневолення її рф Олег Домчак ніби забув, що досвідчений чиновник, а відчув себе солдатом. У складі 103 бригади ТРО доводилося йому виконувати різні бойові завдання з ризиком для життя. Воював на Харківщині. Справжнє пекло пройшов під Куп’янськом. Та не лише тут.
Поруч доля фронтовими дорогами водила молодшого Домчака. Після закінчення вишу Артур у Львові працював архітектором. За прикладом батька став добровольцем легендарної 80 бригади. Армійський вишкіл мав – перед тим відбув строкову службу. Війна закидала його у гарячі точки – на донецький, харківський, куп’янський напрямки, а тепер виконує бойові завдання біля неприступної фортеці Бахмута.
Два Домчаки – батько і син боронять Україну. Нас з вами. Нашу честь, національну гідність, щасливе майбутнє. Пишу це без краплини пафосу. Знову звернусь до Шевченка: : «Свою Україну любіть, любіть її во время люте…». Чим це не яскравий приклад для чиновників, депутатів різного рівня, які зодягають вишиванки, на політичних заходах б’ються в груди, клянуться у патріотизмі? Чимало їх, на жаль, всілякими способами надійно «забронювали» себе від призову.
На тлі прикладу Домчаків гірко читати, що СБУ чи не щодня викриває «ділків», які налагодили злочинні схеми та за немалі гроші переправляють ухилянтів – чоловіків призовного віку за кордон. Знайшлися спритники і на Самбірщині.
Тим часом путінська нечисть казиться від безсилля – далі нещадно стріляє, безжалісно вбиває, руйнує, ґвалтує, грабує… Відсіч московському ворогові має бути така, щоб силу українців відчув і запам’ятав на довгі століття. Це щодня роблять ЗСУ. В їхніх рядах Домчаки – батько і син. Разом наближають світлий день Перемоги. І при цьому Героями себе вони не вважають…